ПОСTТЛІН, АБО...

ISBN: 978-966-10-1137-2
Кількість сторінок: 256
Обкладинка: Тверда
Формат: 108х200
Вага: 265 г

ПОСТТЛІН, АБО… : стрибнути у небо якоїсь смиренної миті нестерпно короткого блиску дня. Словесні згустки (антифони, «фольки», фони-анти), бува, супроводжують, кристалізуючись, усе життя віршника – іноді вони спалахують, загусаючи, упродовж дня-ночі; те й інше – присутні у цій книзі. Чи ж це, видається, н е з м и р е н н я з тим, що невблаганно насувається в околи усього живого, – з тлінністю? Або, навпаки, – з м и р е н н я? Отака «мить смиренна»?! Знову ж таки – те, й – інше. Чи ж вдасться «вистрибнути» з цього тліну, і це буде – «посттлін», інакше, стрибок уже і є ним? Зміст

антифони

те що ти цього не бачиш

тепер мене можна легенько підхопити

достеменно усе що поруч

нехай виносять навіть ногами

усе своє списав

спитати про щось стороннє

викинь усі папери

чи приходить пора бестіяльності

вогні в полі мерехтять

так мов не вистачало ночі що

я свої поскладаю рядки

і вона його впізнавала і він

хай холод між долонь

у світі тихих людей якось

не згадуй що задум

наближаюсь до пахонського усе

ні він нічого не просив

вийшов на вулицю прокашляв

пливи можливо навіть

якщо вже нічого не залишається то

коли боротися уже немає сил

яке світле літо й отож

танці найперші піт

і ось коли пам’ять

я тебе обнімаю

не чекалося але так сталося що

коли я мав в собі кулак

з тим самим серцем знову

така болюча тиха рана

отоді як співці в добрі розчинилися

дай затихну при тобі

я уже добуваю звуки навіть

по дорозі вогонь запали

ані зайти сердешному ані вийти

погрубішали пальці не зійдуться

так наче на себе не наткнутись

я нічим вже не маюсь

коли довго нидієш в закинутому

спішать спішать віки

промайне тінь людини і тоді вже

поміж дерев якийсь жовтавий

вечірнє сонце тепло в очі лізе

не така вже й мала не така вже й

повітря б’є сердечно в груди

завернути у вечірній провулок так

униз тече пастель

залишилося нікуди не йти нічого

звиватися тяжко згортатись

деінде кимось бути але забути

в одному краї знайшли короля

не треба ось ніякого

у вікні навпроти розкривають

жити довго-довго аж непомітно

бо: одні записалися до писання

як же ж до речі ця криза мов

ось врізався я в сніг

ось такий широкий пень посередині

я люблю цю низеньку стодолю

коли не будемо встигати то

птахи відлетіли у вирій

ото й то воно що четвертований

а може то добре що відчай

мати ще свої очі мати і

ніхто навіть не питає

аби пригасити оту всю графоманію

закинути на плече життя

усі звуки світу живуть дуже

що будемо говорити як станемо

у кінці життя потрібно починати

з давнини з глибини

щось блисне поблизу чи ж

у Нього благати найнижчої

мовчить мовчить майже весь

промочують волосся останні

оси бджоли сколопендри

жити у цьому галасливому

українські фольки

не було ніколи так як у миколи

але ж в рідній родині у рідній

як світить голова аж думку

зустрічались з росами стелились

дрібненьке сипте щось

от й зупинитись зі страху би

о святий замісе-самість

дочко дитино пересилаю

тобі в очі влито

як же ж чоловіком та й поночі

під тяжким життєвим прасом

висять білі електричні кабелі

о ще би раз змогти

душиш духа – видиш

я в цім світі не прийнявся

немов заждався він: привіт

тож відчини: спізнілим гостем

світе підніми-но мене

ось так ось те ось

російські контроверзи

і – шелест крові (анненський)

останній попіл останній (бунін)

розп’ятий і: відмітина (ходасєвич)

сузір’я і – над (заболоцький)

усе було – й так (антокольський)

птах-сон: тепла тінь (мандельштам)

vanessa antiopa (набоков)

синьовенно бузок (тарковський)

любив – і любив: темний (кушнер)

старозальний темний (рейн)

бо: так повагомповагомпо (цвєтков)

всього лиш – дихати (соснора)

пройти наскрізь (бродський)

моя шагрень – утомлена (шаламов)

любов коротка (аронов)

під оцей дах (чухонцев)

владати – так наче (кенжеєв)

тихо серце згорить (жданов)

прощання з друзями (карабчиєвський)

польські зеники

землистий настирний польський зеник

землистому нинішньому

землистий тверезий

землистий небезпечний

землистий аж начеб сірий

землистий п’яний

землистий опритомнілий

землистий вранішній

землистий ефемерний

землистий непомітний

землистому робітному

землистому недільному

землистий мовчазний

землистий постпохмільний

землистий місцевий

землисті зеникові польські руки

землистий надвечірній

землистий промоклий

землистий ніякий

фони–анти

живеш ще живеш

стрибнути я повинен з ночі

уже не видно сіл

раптом згадав що був

пригадав що ось так дуже

у його цілому житті

повітря очі мої миє

списані сторінки падають

добре було б колись

яка всепоглинаюча й невідворотна

Боже даєш мені дорогу

жайворонок падає вниз

хтось когось покинув

не хотів і знати нікого

мене не цікавлять ваші цвяхи

так треба ступати

в спрацьованих долонях шкарубне

мав такі тяжкі ноги

якийсь такий пронизливий

той хто один

про сонце просо сонно

доокола стало тихо

в довгому чорному молодому

ніщо не потребує такого

скупо і крадькома окутувати

він вийшов на балкон

плакали наші сльози

так далеко що уже

час прошумів днями

у непевні куревські часи

треба ж такому статися

вдарили штамп на

навколо папи крутиться

я іонеско і – пес

в один звичайний не дуже

у червні звичайного року

спільна стіна – партія

парти розставлено партію

шлячки деколи трафляють (пропілеї) 208

іноді трафляють шлячки (меріме)

і чому я отут лежу ага

помер восени о третій

дорога ел цього року

а зробилося так: сіли

отаким звичайним собі незаморським

«грушевський» - ніч

спертись на поручні

і ось тоді коли доходиш

дванадцять кавалків життя

другий ранній кавалок

третій міський вугруватий

четвертий політехнічний кавалок

п’ятий львівський кавалок

шостий посттернопільський

сьомий санкт-петербурзький

восьмий чорнозаводський кавалок

дев’ятий різнописьменницький

десятий радіотелевізійний

одинадцятий польський кавалок

дванадцятий мандрівничий

ми схоплені ніччю ми

чорний метелик на ціле вікно

такі ще не приречені

в цім рванім окраденім

є у світі трава

дорога ел нас розділяє

яка ти ніжна вся ти падаєш

надіваю святково краватку

едіт рахує курей

генерала поховано в сизій імлі

застрілю пса паршивого

то – «мешти» павука

а ступка – так собі

розбійники чатують на одесу

ти ще літаєш ні

я нарешті повірив: літа

коли мені не вдасться впасти