Соляріс : роман

немає у наявності
У вибране

Оцінити:

Код товара:  978-966-10-4762-3
Видавець: Видавництво Богдан

Доставка

 

 


Гарантія обмін/повернення товару у продовж 14 днів


Оплата Готівкою, Visa/MasterCard, Приват24

Соляріс : роман

Соляріс : роман

   «Соляріс» — найвідоміший роман письменника-фантаста Станіслава Лема.
   Роман присвячено пошуку контакту з мислячим Океаном екзопланети Соляріс. У ньому порушуються філософсько-етичні проблеми пізнання світу, антропоцентризму, людяності та, власне, відповідальності за все, що робить людина — як на Землі, так і за її межами.
   Дія роману «Соляріс» відбувається в далекому майбутньому. Розповідь ведеться від першої особи — доктора Кріса Кельвіна, який прибув на планету для розв’язання проблем із психологічним станом членів експедиції. У романі представлено дві сюжетні лінії: перебування Кельвіна на дослідницькій станції «Соляріс» і документальне викладення історії відкриття та дослідження планети в формі знайомства Кельвіна з науковою бібліотекою на борту станції.

   Рецензія на книгу: «Соляріс» Станіслава Лема: Хвилястий океан під нами й моральний закон усередині нас (авт. Ігор Ярославський)


Переклав з польської Дмитро Андрухів
Ілюстрації Ростислава Крамара

ПРИБУТТЯ

   Рівно о дев’ятнадцятій за бортовим часом я прой­шов повз тих, що зібралися довкола колодязя, й мета­левим трапом спустився у капсулу. Вона була такою тісною, що в ній ледве можна було розставити лікті. Отож коли я вкрутив наконечник шланга в патрубок, який стирчав зі стінки капсули, і мій скафандр роздувся, я вже не міг навіть поворухнутися. Стояв, точніше — висів у повітряному ложі, злившись в одне ціле з мета­левою шкаралупою.

   Звівши очі, я побачив крізь опукле скло стіни коло­дязя, а вище — схилене над ним Моддардове обличчя. за мить воно щезло, і в капсулі стало темно — це нагорі опустили важкий захисний конус. Вісім разів завили електромотори, що затягували гайки. Потім засичало повітря, яке нагнітали в амортизатори. Очі поступово звикали до темряви. Я вже розрізняв ясно-зелені об­риси табло — єдиного в кабіні.

   —  Ти готовий, Кельвіне? — пролунало в навушни­ках.

   —  Готовий, Моддарде, — відповів я.

   —  Ні про що не турбуйся. Станція тебе прийме, — сказав він. — Щасливої дороги!

   Не встиг я відповісти, як нагорі щось заскреготало, і капсула здригнулась. Я мимохіть напружив м’язи, але більше нічого вже не відчув.

   —  Коли старт? — запитав я і вловив якийсь шерех, немовби на мембрану посипався дрібненький пісок.

   —  Ти вже летиш, Кельвіне. Бувай здоров! — десь зовсім поруч пролунав голос Моддарда.

   Важко було в це повірити, але просто перед моїм лицем відкрилася широка щілина, і я побачив крізь неї зірки. Намагався відшукати Альфу Водолія, до якої летів «Прометей», але марно. Небо цих обширів Галактики було мені невідоме, я не знав тут жодного сузір’я; за вузьким віконцем вихорився іскристий пил. Я чекав, коли заблимає перша зірка. Та так і не дочекався — зорі зблідли й почали зникати, розпливаючись на поруді­лому тлі. Я зрозумів, що перебуваю вже у верхніх шарах атмосфери. Стиснутий з усіх боків пневматичними подушками так, що й не поворухнешся, я міг дивитися тільки вперед. Горизонту поки що не було видно. А я летів і летів, зовсім не відчуваючи цього. Лише тіло моє поволі й підступно огортав пал. Іззовні долинав пронизливий скрегіт, немовби по мокрому склу водили якимсь металевим предметом. Якби не цифри, що мигтіли на табло, я б і гадки не мав, з якою велетен­ською швидкістю падає капсула. Зірок попереду вже не було. Оглядову щілину залило руде світло. У скронях лунко гупала кров, моє обличчя пашіло, в потилицю дув холодний струмінь із кондиціонера; я пошкодував, що мені не вдалося побачити «Прометея» — коли автоматичний пристрій відчинив оглядову щілину, він опинився вже, мабуть, поза межами видимості.

   Капсула здригнулася раз, удруге, потім почалася нестерпна вібрація; вона пробивала всі ізоляційні обо­лонки, повітряні подушки й проникала углиб мого тіла — ясно-зелені обриси табло розмазалися. Та я не відчував ані найменшого страху, бо не для того прилетів із такої далечі, щоб загинути оце зараз біля самісінької мети подорожі.

   —  Станція Соляріс! — закричав я. — Станція Соляріс! Станція Соляріс! Зробіть що-небудь. Здається, я втрачаю стабілізацію. Станція Соляріс, говорить Кельвін. Прийом.

   І знову я проґавив важливий момент — появу пла­нети. Вона раптом виникла переді мною, — величезна, пласка; за розмірами смуг на її поверхні я міг визна­чити, що перебуваю ще далеко від неї, точніше, високо, бо вже поминув ту невловну межу, коли відстань від небесного тіла стає висотою. Я падав. Усе ще падав.

   І виразно відчував це навіть тепер, коли заплющив очі. Втім, я відразу ж розплющив їх — хотілося побачити якнайбільше.

   Почекавши ще кілька десятків секунд, почав знову викликати Станцію. Але й цього разу не отримав жод­ної відповіді. В навушниках залпами тріщали атмос­ферні розряди. Вони чітко вирізнялися на тлі шуму, такого глибокого й низького, неначе то був голос планети. Оранжеве небо в оглядовій щілині запливло більмом. Скло потьмяніло; я мимохіть зіщулився, на­скільки мені дали змогу зробити це пневматичні по­душки, та наступної миті зрозумів, що то були хмари. Вони лавиною майнули вгору — і щезли. А я все ще планерував, опиняючись то в яскравому сонячному сяйві, то у тіні; капсула оберталася довкола вертикаль­ної осі, й величезний, мовби розбухлий сонячний диск розмірено пропливав перед моїми очима, з’являючись ліворуч і щезаючи праворуч. Нараз крізь шум і тріск мені у вухо заторохтів далекий голос:

   —  Станція Соляріс — Кельвіну, Станція Соляріс — Кельвіну! Все гаразд. Ви під контролем Станції. Стан­ція Соляріс — Кельвіну. Приготуватися до посадки в момент нуль, повторюю, приготуватися до посадки в момент нуль, увага, починаю. Двісті п’ятдесят, двісті сорок дев’ять, двісті сорок вісім...

   Між окремими словами лунало уривчасте попис­кування — очевидно, говорив автомат. Це було при­наймні дивно. Звичайно, коли на Станцію прибував хтось новий, та ще й прямо із землі, всі, хто міг, бігли на посадочний майданчик. Однак часу на роздуми, щу саме це могло б означати, в мене не було, бо велетен­ське кільце, яке описало довкола мене сонце, разом з рівниною, куди я летів, раптом стали дибки; після першого крену почався другий, у протилежний бік; я гойдався, мов важок величезного маятника, намага­ючись побороти нудоту, і нараз побачив на поверхні планети, покарбованій брудно-ліловими та чорнува­тими смугами, маленьку шахівницю з білих і зелених цяток — орієнтир Станції. Тієї ж миті від верху капсули щось із тріском відірвалося — довге намисто кільцевого парашута гучно залопотіло... В цих звуках було щось до болю земне — перший після стількох місяців шум справжнього вітру.

   Далі все відбулося дуже швидко. Досі я тільки знав, що падав. Тепер це побачив. Біло-зелена шахівниця навально наближалася; вже можна було розгледіти, що її намальовано на видовженому, китоподібному сріблястому корпусі з голками радарних антен, з ря­дами темних ілюмінаторів, і що цей металевий колос не лежить на поверхні планети, а висить над нею, відкидаючи на чорнильно-чорне тло власну тінь — еліптичну пряму ще густішої чорноти. Водночас я по­мітив фіолетові хвилі на поверхні Океану, які ліниво перекочувалися; зненацька сліпучо-пурпурові по краях хмари шугнули високо вгору; далеке й пласке небо між ними спалахнуло буро-оранжевою барвою; потім усе розпливлося — я ввійшов у штопор. Перш ніж устиг подати сигнал, короткий удар повернув капсулу в чітко вертикальне положення; в оглядовій щілині ртутним блиском спалахнув розхвильований аж до самісінького обрію, затягнутого імлою Океан; стропи й куполи парашута миттю відділилися й, гнані вітром, помчали над хвилями, а капсула якось особливо, м’яко та плавно загойдалась, як це завжди буває у штучному гравітаційному полі, а тоді ковзнула вниз. Останнє, що я встиг помітити, були ґратчасті злітні катапульти й двоє величезних, заввишки, мабуть, з кількаповер­хову будівлю дзеркал ажурних радіотелескопів. Щось зупинило капсулу з пронизливим скреготом сталі, яка пружинисто вдарилася у сталь, щось піді мною від­чинилося, і металева оболонка, в якій я летів стоячи, протягло зітхнувши й засичавши, закінчила свою стовісімдесятикілометрову подорож.

   —  Станція Соляріс. Нуль-нуль. Посадку закінчено. Кі­нець, — почув я мертвий голос контрольного пристрою.

   Відчуваючи невиразний тиск на груди й неприємний тягар усередині, що геть розпирав мене, я обома руками потягнув на себе важелі, які перебували на рівні моїх плечей, і розімкнув контакти. Засвітився зелений напис «ЗЕМЛЯ», стінки капсули розійшлися, пневматичне ложе легенько підштовхнуло мене в спину, і я, щоб не впасти, ступив крок уперед.

   І тихим шипінням, схожим на сумне зітхання, пові­тря вийшло з мого скафандра. Я був вільний.


Зміст
Прибуття
Соляристи
Гості
Сарторіус
Гері
«Малий апокриф»
Нарада
Потвори
Рідкий кисень
Розмова
Мислителі
Сни
Успіх
Старий мімоїд

Серія: Горизонти фантастики

ISBN: 978-966-10-4762-3
Кількість сторінок: 224
Обкладинка: Тверда
Формат: 120х200
Вага: 254 г

   «Соляріс» — найвідоміший роман письменника-фантаста Станіслава Лема.
   Роман присвячено пошуку контакту з мислячим Океаном екзопланети Соляріс. У ньому порушуються філософсько-етичні проблеми пізнання світу, антропоцентризму, людяності та, власне, відповідальності за все, що робить людина — як на Землі, так і за її межами.
   Дія роману «Соляріс» відбувається в далекому майбутньому. Розповідь ведеться від першої особи — доктора Кріса Кельвіна, який прибув на планету для розв’язання проблем із психологічним станом членів експедиції. У романі представлено дві сюжетні лінії: перебування Кельвіна на дослідницькій станції «Соляріс» і документальне викладення історії відкриття та дослідження планети в формі знайомства Кельвіна з науковою бібліотекою на борту станції.

   Рецензія на книгу: «Соляріс» Станіслава Лема: Хвилястий океан під нами й моральний закон усередині нас (авт. Ігор Ярославський)


Переклав з польської Дмитро Андрухів
Ілюстрації Ростислава Крамара

ПРИБУТТЯ

   Рівно о дев’ятнадцятій за бортовим часом я прой­шов повз тих, що зібралися довкола колодязя, й мета­левим трапом спустився у капсулу. Вона була такою тісною, що в ній ледве можна було розставити лікті. Отож коли я вкрутив наконечник шланга в патрубок, який стирчав зі стінки капсули, і мій скафандр роздувся, я вже не міг навіть поворухнутися. Стояв, точніше — висів у повітряному ложі, злившись в одне ціле з мета­левою шкаралупою.

   Звівши очі, я побачив крізь опукле скло стіни коло­дязя, а вище — схилене над ним Моддардове обличчя. за мить воно щезло, і в капсулі стало темно — це нагорі опустили важкий захисний конус. Вісім разів завили електромотори, що затягували гайки. Потім засичало повітря, яке нагнітали в амортизатори. Очі поступово звикали до темряви. Я вже розрізняв ясно-зелені об­риси табло — єдиного в кабіні.

   —  Ти готовий, Кельвіне? — пролунало в навушни­ках.

   —  Готовий, Моддарде, — відповів я.

   —  Ні про що не турбуйся. Станція тебе прийме, — сказав він. — Щасливої дороги!

   Не встиг я відповісти, як нагорі щось заскреготало, і капсула здригнулась. Я мимохіть напружив м’язи, але більше нічого вже не відчув.

   —  Коли старт? — запитав я і вловив якийсь шерех, немовби на мембрану посипався дрібненький пісок.

   —  Ти вже летиш, Кельвіне. Бувай здоров! — десь зовсім поруч пролунав голос Моддарда.

   Важко було в це повірити, але просто перед моїм лицем відкрилася широка щілина, і я побачив крізь неї зірки. Намагався відшукати Альфу Водолія, до якої летів «Прометей», але марно. Небо цих обширів Галактики було мені невідоме, я не знав тут жодного сузір’я; за вузьким віконцем вихорився іскристий пил. Я чекав, коли заблимає перша зірка. Та так і не дочекався — зорі зблідли й почали зникати, розпливаючись на поруді­лому тлі. Я зрозумів, що перебуваю вже у верхніх шарах атмосфери. Стиснутий з усіх боків пневматичними подушками так, що й не поворухнешся, я міг дивитися тільки вперед. Горизонту поки що не було видно. А я летів і летів, зовсім не відчуваючи цього. Лише тіло моє поволі й підступно огортав пал. Іззовні долинав пронизливий скрегіт, немовби по мокрому склу водили якимсь металевим предметом. Якби не цифри, що мигтіли на табло, я б і гадки не мав, з якою велетен­ською швидкістю падає капсула. Зірок попереду вже не було. Оглядову щілину залило руде світло. У скронях лунко гупала кров, моє обличчя пашіло, в потилицю дув холодний струмінь із кондиціонера; я пошкодував, що мені не вдалося побачити «Прометея» — коли автоматичний пристрій відчинив оглядову щілину, він опинився вже, мабуть, поза межами видимості.

   Капсула здригнулася раз, удруге, потім почалася нестерпна вібрація; вона пробивала всі ізоляційні обо­лонки, повітряні подушки й проникала углиб мого тіла — ясно-зелені обриси табло розмазалися. Та я не відчував ані найменшого страху, бо не для того прилетів із такої далечі, щоб загинути оце зараз біля самісінької мети подорожі.

   —  Станція Соляріс! — закричав я. — Станція Соляріс! Станція Соляріс! Зробіть що-небудь. Здається, я втрачаю стабілізацію. Станція Соляріс, говорить Кельвін. Прийом.

   І знову я проґавив важливий момент — появу пла­нети. Вона раптом виникла переді мною, — величезна, пласка; за розмірами смуг на її поверхні я міг визна­чити, що перебуваю ще далеко від неї, точніше, високо, бо вже поминув ту невловну межу, коли відстань від небесного тіла стає висотою. Я падав. Усе ще падав.

   І виразно відчував це навіть тепер, коли заплющив очі. Втім, я відразу ж розплющив їх — хотілося побачити якнайбільше.

   Почекавши ще кілька десятків секунд, почав знову викликати Станцію. Але й цього разу не отримав жод­ної відповіді. В навушниках залпами тріщали атмос­ферні розряди. Вони чітко вирізнялися на тлі шуму, такого глибокого й низького, неначе то був голос планети. Оранжеве небо в оглядовій щілині запливло більмом. Скло потьмяніло; я мимохіть зіщулився, на­скільки мені дали змогу зробити це пневматичні по­душки, та наступної миті зрозумів, що то були хмари. Вони лавиною майнули вгору — і щезли. А я все ще планерував, опиняючись то в яскравому сонячному сяйві, то у тіні; капсула оберталася довкола вертикаль­ної осі, й величезний, мовби розбухлий сонячний диск розмірено пропливав перед моїми очима, з’являючись ліворуч і щезаючи праворуч. Нараз крізь шум і тріск мені у вухо заторохтів далекий голос:

   —  Станція Соляріс — Кельвіну, Станція Соляріс — Кельвіну! Все гаразд. Ви під контролем Станції. Стан­ція Соляріс — Кельвіну. Приготуватися до посадки в момент нуль, повторюю, приготуватися до посадки в момент нуль, увага, починаю. Двісті п’ятдесят, двісті сорок дев’ять, двісті сорок вісім...

   Між окремими словами лунало уривчасте попис­кування — очевидно, говорив автомат. Це було при­наймні дивно. Звичайно, коли на Станцію прибував хтось новий, та ще й прямо із землі, всі, хто міг, бігли на посадочний майданчик. Однак часу на роздуми, щу саме це могло б означати, в мене не було, бо велетен­ське кільце, яке описало довкола мене сонце, разом з рівниною, куди я летів, раптом стали дибки; після першого крену почався другий, у протилежний бік; я гойдався, мов важок величезного маятника, намага­ючись побороти нудоту, і нараз побачив на поверхні планети, покарбованій брудно-ліловими та чорнува­тими смугами, маленьку шахівницю з білих і зелених цяток — орієнтир Станції. Тієї ж миті від верху капсули щось із тріском відірвалося — довге намисто кільцевого парашута гучно залопотіло... В цих звуках було щось до болю земне — перший після стількох місяців шум справжнього вітру.

   Далі все відбулося дуже швидко. Досі я тільки знав, що падав. Тепер це побачив. Біло-зелена шахівниця навально наближалася; вже можна було розгледіти, що її намальовано на видовженому, китоподібному сріблястому корпусі з голками радарних антен, з ря­дами темних ілюмінаторів, і що цей металевий колос не лежить на поверхні планети, а висить над нею, відкидаючи на чорнильно-чорне тло власну тінь — еліптичну пряму ще густішої чорноти. Водночас я по­мітив фіолетові хвилі на поверхні Океану, які ліниво перекочувалися; зненацька сліпучо-пурпурові по краях хмари шугнули високо вгору; далеке й пласке небо між ними спалахнуло буро-оранжевою барвою; потім усе розпливлося — я ввійшов у штопор. Перш ніж устиг подати сигнал, короткий удар повернув капсулу в чітко вертикальне положення; в оглядовій щілині ртутним блиском спалахнув розхвильований аж до самісінького обрію, затягнутого імлою Океан; стропи й куполи парашута миттю відділилися й, гнані вітром, помчали над хвилями, а капсула якось особливо, м’яко та плавно загойдалась, як це завжди буває у штучному гравітаційному полі, а тоді ковзнула вниз. Останнє, що я встиг помітити, були ґратчасті злітні катапульти й двоє величезних, заввишки, мабуть, з кількаповер­хову будівлю дзеркал ажурних радіотелескопів. Щось зупинило капсулу з пронизливим скреготом сталі, яка пружинисто вдарилася у сталь, щось піді мною від­чинилося, і металева оболонка, в якій я летів стоячи, протягло зітхнувши й засичавши, закінчила свою стовісімдесятикілометрову подорож.

   —  Станція Соляріс. Нуль-нуль. Посадку закінчено. Кі­нець, — почув я мертвий голос контрольного пристрою.

   Відчуваючи невиразний тиск на груди й неприємний тягар усередині, що геть розпирав мене, я обома руками потягнув на себе важелі, які перебували на рівні моїх плечей, і розімкнув контакти. Засвітився зелений напис «ЗЕМЛЯ», стінки капсули розійшлися, пневматичне ложе легенько підштовхнуло мене в спину, і я, щоб не впасти, ступив крок уперед.

   І тихим шипінням, схожим на сумне зітхання, пові­тря вийшло з мого скафандра. Я був вільний.


Зміст
Прибуття
Соляристи
Гості
Сарторіус
Гері
«Малий апокриф»
Нарада
Потвори
Рідкий кисень
Розмова
Мислителі
Сни
Успіх
Старий мімоїд
Ви можете задати нам запитання за допомогою наступної форми.
code

Недавно переглянуті

Немає товарів